Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов.
Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов[1]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити
тощо). Решту лексики складають пізніші запозичення, серед яких
найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і
старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло
багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється
запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається
за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже
існуючих[2].
В українській мові є численні запозичення з інших мов[3]:
